Селищу Коцюбинське 120 років
історія легендарної громади
У 1900 році одночасно розпочались будівельні роботи на всіх дільницях майбутньої лінії залізниці КиївКовель. Станція була відкрита 1902 року як Роз'їзд Біличі. Навколо станції поступово сформувалося селище залізничників, що переросло у селище Коцюбинське. Збереглася будівля вокзалу станції, який збудований тоді ж за типовим проектом (подібні будівлі збереглися на станціях Святошин, Ірпінь, Клавдієво, Ірша і Головки).
Не виключено, що станом на 1900 р роз'їзд Біличі вже був готовий і навіть функціонував. А УЗ написала датою його побудови кінцеву дату здачі усієї ділянки – 1902 рік. Вже у вересні місяці 1902 року розпочався рух пасажирів і товарних потягів. Вартість гілки обійшлася в 26,7 млн. карбованців.

У 1909 році будинок вокзалу виглядав так.
Протягніть бігунок ліворуч або праворуч, щоб зрозуміти, як змінився вокзал.
Газета "Киевлянин" назвала перші заплановані роз'їзди - це ділянки залізниці, де колії дають можливість розминутися зустрічним потягам, і станції. Це був роз'їзд Біличі, який розташований на хуторі Берковець, станція Ірпінь, роз'їзд Мироцьке.

В районі залізниці різко зросли ціни на ділянки землі, про що пише історик А. Зборовський. Люди скуповували земельні ділянки, щоб тоді, коли запустять залізничне сполучення продати ці ділянки дорожче.

Цей же історик зазначає, що після початку першої світової війни розпочався продаж державних прапорів, аби зібрати кошти на допомогу потерпілим від війни.

Військова мапа Генштабу Російської імперії, 1915 р. Є станція Біличі, але навколо неї лише ліс і два будинки.

Військова мапа Генштабу РККА, 1937 р.
До прикладу 22 вересня 1914 року у Біличах з продажу прапорців виручили 6 рублів 70 копійок. Для порівняння в Ірпені - 19 рублів 27 копійок.

У 1916 році на місці чинної Білицької меблевої фабрики побудували лісопилку, яка займалася виробництвом шпал для військового відомства.


Тут заснували лісництво. Поблизу станції лісник Куліков у 20-х роках збудував собі будинок. Також збудували першу лісопилку - Тартак. Виготовляли заготовки для паркету і відправляли на Польщу та до інших країн. Біля нього побудували гуртожиток у вигляді бараків для працівників. Згодом на цьому місці запрацювала меблева фабрика.
Зведення перших хат
Збори на Меблевій фабриці
Побудова нового цеху ДОКу
У 1930 році в лісі розмістилася військова частина, а через 2 роки організували полігон для військових навчань.

1932 року запустили будівництво лісопильного заводу "Воєнвед", який пізніше отримав назву Акціонерне товариство "Білицький деревообробний комбінат" (ДОК).

Цього ж року задля побудови танкового полігону мешканців селища Берковець переселили до станції Біличі. Про це йдеться в статуті селища Коцюбинське, який є чинним станом на 2020 рік. Тоді людям наказали розібрати хати і переїхати.

Володимир Маслюк
корінний мешканець
"Восени 1932 році на хутір Берковець приїхали солдати на підводах, розібрали хати тих мешканців, які не встигли, не могли або не хотіли переселятися, привезли їх до станції Біличі, скинули з підвод та й поїхали собі геть. Ті хто мав сили та можливості збирали хати, хто не міг- рили землянки, бо вже наступала зима 1932 року. Моя бабуся Маслюк Марія Ільківна була вагітна. 8 січня 1933 року народився мій батько Маслюк Тимофій Антонович, він був першою дитиною, яка народилася в селищі".
Одними з перших поселилися родини Миколи Маслюка, Прокіпа Боримського, Олександра Рога, Єфрема Вернера, Василя Дея, Павла Шульца та інших.

У селищі встановний меморіал у 2005 році, де є прізвища тих сімей, яких відселили примусово. Ініціаторкою встановлення пам'ятника стала старожилка Ніна, яка зверталася і до гранітного заводу, і до селищної ради.

У свідоцтві зазначене місце народження - станція Біличі.

Ось так святкували відкриття меморіалу.
Як зазначає історик Зборовський, згідно перепису населення у Берковці станом на 1939 рік проживало 1091 людина.

З моменту заснування селища кожен мав по 20-30 соток землі.

Володимир Маслюк
корінний мешканець
"У 1946 - 1947 році люди голодали. Не було що їсти. Тоді чіплялися взимку за товарняки і так пробували вибратися на поля, щоб там відшукати хоч якоїсь поживи. Поручні були слизькі, можна було зірватися"
Тут виготовляли меблі для Київського військового округу. Після військових дій робота відновилася 8 листопада 1944 року. З огляду на те, що після війни зросла кількість новобудов, уряд своїм рішенням реорганізував лісозавод на Білицьку меблеву фабрику, аби вона почала випускати меблі - письмові й обідні столи, а також скрині.

Нові цехи меблевої фабрики будуються у 1958-1967 роках. У цей же час на території фабрики з'являються 3-4 поверхові будинки.

Згодом територію ДОКу, яка давала робочі місця і надходження до бюджету, віддали під забудову величезного ЖК "Атлант". Це сталося 2014 року за головування сина Івана Садовського - ексрегіонала Вадима Садовського. Приблизна кількість мешканців мала становити 8 000. Це десь 50% від тієї кількості, яка вже була зареєстрована у селищі.
Жодного об'єкту інфраструктури не було збудовано і при цьому зросло навантаження на садки, школу, ліцей та пропускну спроможність доріг.

Вадим Демченко
старожил
"Найбільше упущення для громади - це знищене виробництво. Це були робочі місця для людей, які мали де працювати і бюджет селища за рахунок цього був значніший. А тепер все забудовують, а гроші в бюджеті де взяти? Всі їздять на роботу в Київ".
Згодом, у 1947 році, з'являється ще одне підприємство - гранітно-полірувальна фабрика. Продукція підприємства мала попит в СНД, США, Японії та на Близькому Сході.

У книжці "Історія Коцюбинського" йдеться про те, що "грантінка" брала участь у створенні пам'ятника княгині Ользі, яка стоїть на гранітному постаменті, у оздоблені метрополітену, палацу культури "Україна" тощо.

У 1955 році в Коцюбинському побудували перші багатоповерхові будинки.
Адміністративне підпорядкування селища
У жовтні 1923 року с. Берковець Гостомельського району Київської округи Київської губернії було включене у межі міста Києва та підпорядковане Київській міській раді.

У вересні 1930 року та після зміни адміністративно-територіального устрою України та ліквідації округів с. Берковець у складі Білицької сільської ради було включене до Київської приміської смуги у підпорядкуванні Київській міській раді.

У квітні 1937 року Білицька селищна рада була включена до новоствореного Київського (Святошинського) району. Очолює селище Петро Герасимович Задорожний.

Вадим Демченко
старожил
"Цей голова навіть не пам'ятаю що робив. Його призначили, а не обирали, але ми його називали головою. Йому всі мали здавати частину молока від корів. Він його потім кудись відправляв".
Батьки Демченка приїхали в селище 1938 року. Вони переселилися з Києва, куди переїхали працювати з Чернігівщини. Їхня земля в столиці була викуплена у примусовому порядку. На одного члена сім'ї вони отримали по 2 000 карбованців.
На фото Вадим Демченко разом із сусідкою Оленою Сокотюк

Вадим Демченко
старожил
"І от ми почали шукати, де б купити хату. Пригледіли її тут. Це була хата німців. Тут жила Берта. Купили ми в неї хату, а в них ще одна була тут же в селищі. Ми з німцями в селищі дуже мирно жили. І достаток певний був. Парканів тоді не було. Лише робили такі дроти, щоб корови в город не заходили. Ми собі теж корову купили, а козу, яку мали ще в Києві - продали".
У альбомі Демченка збереглося фото сусідської хати, саме тоді, коли тривали будівельні роботи.

11 лютого 1941 року населений пункт Берковець був виключений зі складу Білицької сільської ради, отримав статус селище міського типу та нову назву — селище імені Коцюбинського.

Водночас до складу нового селища була включена територія залізничної станції Біличі.

Ось домова книга, яка підтверджує, що хата на момент 1938 року вже була.
У грудні 1962 року смт ім. Коцюбинського було підпорядковано Ірпінській міській раді і разом із нею виключено зі складу Києво-Святошинського району Київської області та підпорядковано безпосередньо Київській обласній раді.

У січні 1965 року смт ім. Коцюбинського Ірпінської міськради перейменовано в селище Коцюбинське.

Тоді ж селище залишено у складі міст обласного підпорядкування міста Ірпінь разом з смт Біличі, Буча, Ворзель. У 1966 році смт Біличі відійшло до складу міста Києва. Про це свідчить Указ Президії Верховної Ради УРСР.

У 1984 році Ірпінь визначив площу селища Коцюбинське - 87 га. Це територія по один бік залізниці, де розташований приватний сектор та станція "Біличі".

У 2001 році Верховна Рада проголосувала за ЗУ "Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське". Таким чином жоден з цих населених пунктів не входив у Києво-Святошинський район. Держава також не створила окремий Ірпінський район. У ході експерименту, який називали "шведським", бо взяли за основу експерименту шведську модель. Ірпінські представники місцевого самоврядування їздили переймати досвід у Швецію. Як було заплановано, що в разі перевиконання планових надходжень до держбюджету від ПДВ - 50% від суми перевинаннання буде залишатися в місцевому бюджеті. Але фінансові зобов'язання не виконувалися.

Київ проявив ініціативу щодо включення селища до меж столиці ще 2013 року. Саме на початку цього року соціологи Центру соціальних та маркетингових досліджень SOCIS провели опитування в селищі і з'ясували, що кількість тих, хто однозначно підтримує приєднання до Києва сягає майже 40%. І ще майже 10 відсотків відповіли "скоріше так". Таким чином соціологія показала, що майже 50% громади по суті підтримує приєднання до столиці. Але депутати ради поспіхом зібралися і без обговорень з громадою виступили проти такої ініціативи столиці. Цього ж 2013 року депутати ради проголосували за те, щоб швидку підпорядкувати Бучі. А медицина та освіта перейшла у підпорядкування Ірпеня.

У 2015 році депутати разом із селищним головою Вадимом Садовським ради сфальшували результати громадських слухань і проголосували за об'єднання з Ірпенем в одну громаду.

Мешканців селища не пропускали на сесію тітушки, а ті, кому пощастило пройти, скандували "Київ! Київ! Київ!".
Мер Ірпеня Володимир Карплюк, який приїхав на сесію проконтролювати голосування депутатів разом з ними скандував "Ирпень!". Тітушки з Ірпеня блокували вхід до сесійної зали, щоб мешканці селища не могли пройти. На вході також стояв і блокував прохід Олександр Маркушин ("Нові обличчя"), який згодом став заступником Ірпінського міського голови.
Садовський тоді проігнорував звернення громади провести громадські слухання щодо приєднання громади до міста Києва, як того вимагали люди.

Активісти селища, зокрема Ольга Матюшина, Ірина Федорів, Наталія Коломієць, Вадим Зінчук подали позов, аби скасувати приєднання до Ірпеня. Громада тим часом обрала Ольгу Матюшину головою. Згодом вдалося оскаржили рішення у Верховному суді і виграти справу. Це сталося 2018 року.
За кілька місяців до цього, 3 березня, Ольга Матюшина на вимогу громади провела слухання. Це були перші в історії селища слухання про які мешканці знали за місяць. Волонтери зібрали близько 8 000 гривень на друк самвидаву "Громада Коцюбинського" і тиражем 5 000 оповістили односельців про час та місце події. У слуханнях взяло участь понад 1 300 мешканців і майже 61% висловилися за приєднання до міста Києва.

Одразу ж після цього, 7 березня 2018 року, відбувся черговий переворот влади і головою самопроголосився депутат Микола Єременко. Але зрештою за кілька тижнів Мін'юст повернув до реєстру обрану громадою селищну голову Матюшину.

У Київраді селищна голова виступила і закликала депутатів підтримати волю громади.
Як результат, депутати Київради восени 2018 року майже одноголосно проголосували за звернення до Верховної Ради із проханням приєднати селище до столиці. Депутат Сергій Даніш ("Нові обличчя") на цьому сесійному засіданні обурився, чому з ним та іншими депутатами ніхто не домовляється.
Під час обговорення адміністартивної реформи в парламенті громада селища організувала збір коштів і замовила футболки для народних депутатів і політиків до 14 лютого.

Але при цьому в ОДА формували Коцюбинське як окрему ОТГ. Як стало пізніше відомо, чиновники на основі даних, які отримали від Ірпеня сфальшовані дані, сформували парспорт і профільний комітет ВРУ спрямував на Кабмін пропозицію щодо створення окремої від Ірпеня Коцюбинської ОТГ.

Верховна Рада під час проведення адмінреформи 2020 року перепідпорядкувала селище до Бучанського району.
У Вреховній Раді влітку була створена робоча група, яка мала вивчити питання приєднання селища до Києва. Створення цієї групи ініціював народний депутат від "Слуги народу" Дмитро Гурін, який доповів про ситуацію президенту Володимиру Зеленському.


У Вреховній Раді влітку була створена робоча група, яка мала вивчити питання приєднання селища до Києва.

Створення цієї групи ініціював народний депутат від "Слуги народу" Дмитро Гурін, який доповів про ситуацію президенту Володимиру Зеленському.
Голова профільного комітету Андрій Клочко ("Слуга народу") виявив бажання стати співголовою і саботував засідання робочої групи. Громада пікетувала парламент через бездіяльність.

Пікетувальників мер Києва підтримав заявою і наголосив, що Коцюбинське має стати частиною столиці.

Кличко прийняв подарунок від громади - футболку "Love is - приєднати Коцюбинське до Києва".

Війни та революції
Довкола селища, яке оточене київським лісом, в часи війни була розроблена лінія оборони. Навіть у ХХІ ст. збереглися довготривалі оборонні точки (ДОТи). Коли розпочалася війна укріпрайони почали приводити до бойової готовності. Зборовський зазначає, що в ДОТах встановили кулемети і навіть деякі мали гармати малого калібру.


Поблизу селища протікає річка Любка, яку так назвали на честь червонокнижної рослини - української орхідеї - любки. Саме в 2020 році, коли селищу виповнилося 120 років, Олександра Куцан із мешканцями заходилася відновлювати посадку цієї рослини поблизу річки й хутора.
До речі, рослина настільки рідкісна, що на її честь зробили монети номіналом 2 та 10 грн.

Ще одну із версій назви річки розповідав нащадок родини Жидченків, що проживала у хуторі Любки. За версією того старожила, назва походить від імені відьми Любки, що кількасот років тому проживала у тому лісі край яру. Той старожил навіть цитував уривок тексту невідомого автора про "урочище скаженої баби Любки".
Поблизу річки Любка був хутір Любка. Його згадують одразу кілька джерел. Згідно зі "Сказаниям о населенных местностях Киевской губернии" Л.Похилевича, в 60-х роках XIX ст. на хуторі було лише 3 хатки, де мешкало 15 осіб. Поруч була криничка із доброю водою.

Француз де ла Фаліз, який потрапив свого часу у полон і одружився з українкою, долучився до роботи в Комісії з опису Київського учбового округу, яка відкрилася в 1851 році при Київському університеті та Російському географічному товаристві.

У другій частині рукопису подана інформація про згаданий хутір Любка. Де ла Фаліз зазначає, що на хуторі проживало 9 чоловіків і 22 жінки.

На річці Любка були гребля і млин, який винаймав дворянин Губанов - один з мешканців хутора. Де ла Фаліз заначає, що горілку на хуторі Любка вживали мало і п'яниць тут не було. Про записи Де ла Фаліза згадує історик А. Зборовський у праці "Історія рідного краю Приірпіння".
На початку XX століття, згідно із "Списком населенных мест Киевской губернии" 1900 р., на хуторі Любка Білогородської волості Київського повіту було 5 дворів та мешкало 25 осіб, головним заняттям мешканців було хліборобство. 1923 року хутір було включено до меж Києва. У річці Любка тоді водилися окуні, щуки і іноді можна було побачити раків. Наразі на цій річці роблять заплави бобри.

У 1923 році хутір Любку включили до адміністративних меж Києва.



За даними статистичного довідника 1932 року, на хуторі Любка мешкало 56 осіб.

Згодом хутір потрапив у підпорядкування Коцюбинської селищної ради. Про це йдеться в газеті "Ірпінський вісник".

У 1941 році саме тут проходила друга лінія оборони Києва. Через два роки війна досягла своєї "рельсової" фази і партизанські вилазки до колій почастішали.
У цей час радянські війська підійшли до Харкова і важливо було паралізувати рух залізницею, через яку німці відправляли підсилення з Європи. Діяли партизани і поблизу Коцюбинського. Після однієї такої вилазки почалася карально-розвідувальна операція. Німці виявили хутір.
Мешканців цього хутора німці звинуватили у співпраці з партизанами. Партизанська група дійсно існувала і її очолював Андрій Юр'єв. Місцева жителька Катерина Ліфанова пригадує, що вночі 5 жовтня дванадцять фашистів оточили хутір, захопили жителів, жорстоко били з вимогою видати партизанів, а потім закрили в підвалі однієї хати.

Ще один старожил Вадим Демченко пригадує, що коли вони були на Меблевій фабриці, то бачили як з хутора тікають люди з клунками. На той час, як він твердить млина вже не було і він його не пам'ятає і хуторяни жили бідно. Після підпалу хутора дехто повтікав до селища Коцюбинське, хтось до Романівки. По війні хутір не відновлювали.

Це сталося 1943 року. На місці спаленого партизанського хутора зараз встановлено меморіал. Закатовано 6 людей, а 11 вивезли до Німеччини.

З-поміж тих, кого вбили німці значиться і першопоселенець Нових Берковців Антон Маслюк, але його взяли не на хуторі, а у його хаті в селищі Коцюбинське.

Список загиблих

Володимир Маслюк
корінний мешканець
"Прийшли додому. Це була ця хата, яка поряд з нами зараз. Ця хата дерев'яна просто цеглою обкладена. Німці сказали: "У тебе є міна протитанкова". У сінах лежав запал. Сама міна була під гноєм. Вони знали, чого вони до нього йшли. Сказали йому, щоб показував сам, або його сім'ю вивезуть і розстріляють. Дід допомагав партизанам. Цього ніхто не знає, що він робив. Не виключено що мав бойовий досвід, бо пригадую, що привозив флягу меду з Іспанії. Ну, от знайшовши міну, німці сказали, щоб він сідав на підводу. Потім через пару днів сказали, що вивезли його в Бабин Яр"
Антон Андронович Маслюк працював на залізничній дорозі. Воював в Іспанії 1939, в 1941 році коли війська КВО були оточенні повернувся додому.

На місці спаленого хутора відкрили меморіал. Це сталося 1980 року. Таке рішення прийняла Ірпінська краєзнавча комісія.
Неподалік цього місця є хатина лісника біля заплави, де проживає Зоя. Саме вона доглядає у лісі пам'ятник загиблим на хуторі Любка.

З 2016 року від Любки через меморіал спаленому партизанському хутору і до ДОТу мешканка селища Олександра Куцан почала проводити походи для школярів. За головування Ольги Матюшиної на місці меморіалу почали проводити молебні у День пам'яті та примирення.

У лісі поблизу озера 1970 року знімали фільм про війну - "Назад дороги немає".

Пам'ятник односельцям, які загинули під час війни, відкрили вже за незалежної України за головування Казимірова.
Зараз у дні пам'яті та примирення тут також вшановують пам'ять загиблих.

Але навіть після здобуття незалежності боротьба українців за розбудову демократичного й проєвропейського устрою тривала. Після силового розгону студентів на майдані у 2013 році навіть тоді, коли в "Партії регіонів" відбувся розкол, "регіонали" Приірпіння прийняли рішення не виходити з партії.


Таку ж позицію зайняв і тогочасний селищний голова Вадим Садовський.

Під час революції Гідності коцюбинчани брали активну участь у подіях на майдані, зокрема Демченки, Устіновські, Маслюки, Скіпальські, Домбровські та інші мешканці селища.

Коцюбинчани змайстрували катапульту, яку назвали "Шалена Білка".
Сучасний герб селища, до речі, у вигляді білки адаптувала волонтерка-киянка Надія Кельм у 2016 році, який розпочали використовувати на офіційному сайті ради, який перестав функціонувати з 2018 року після перевороту влади, коли селищним головою проголосився Сергій Даніш ("Нові обличчя").
Надія Кельм як волонтер верстала у 2016 році перші номери самвидаву "Громади Коцюбинського", який друкувався за зібрані громадою кошти.

Людмила Демченко - працівниця місцевої лікарні - їздила на Майдан під час Революції гідності й варила свій фірмовий куліш.

У розстрільні ночі лютого на Майдані був "свободівець" Ігор Домбровський, який у подальшому пішов добровольцем на фронт.

Щодо фронтовиків, то у селище повернулися не всі. У 2014 році загинув комбат Олександр Гуменюк у бою під Дебальцево. Сиротами залишилися троє синів.

Доброволець Максим Ридзанич загинув у березні в районі аеропорту Донецька, під час бойового зіткнення, потрапивши в засідку російських диверсантів і прикриваючи своїх побратимів.
Також на фронті загинув випускник 18 школи і доброволець Владислав Стрюков.

Вранці 29 серпня 2014 року в с. Червоносільське, Донецької області поблизу м. Іловайськ під час виходу через так званий "зелений коридор", про який було заздалегідь досягнуто домовленості, Владислава та безліч його побратимів було жорстоко розстріляно.

Також в боях з ворогом загинули молодший сержант Олександр Єрощенко та солдат Віктор Девяткін.

Олексій Кузьменко під час бойових дій на Сході України.
Під час виходу з Дебальцево у 2015 році пощастило вирватися уродженцю селища, сину вчителя математики Кузьменка Миколи Олександровича, який викладав у місцевих школах, Олексію Кузьменку, який писав для сайту "Громади Приірпіння" воєнні репортажі з місць бойових дій.

У 2018 році волонтери зібрали кошти та на свято святої Покрови відкрили пам'ятник тим, хто поліг під час російсько-Української війни та захищав Батьківщину.


На території селища діє військова частина А3796. Її заснували 1986 року. Це головний і єдиний Картографічний центр топографічної служби Збройних Сил України, якому 2021 року виповниться 35 років.

Тут працюють над створенням топографічних та електронних карт, які направляють в зону бойових дій.
На початку російсько-української війни картографічна частина оперативно отримала завдання оновити і осучаснити карти для військових Донеччини і Луганщини. Карти були передані на фронт.

Після нападу Російської Федерації на Україну в селищі почався розвиток вишколу тероборони. Родина Маслюків, яка тут проживає з часу заснування селища, організовує для молоді тактичні пікніки.

Освіта і медицина
Що стосується освіти, то діти селища Коцюбинське відвідували столичні школи. Після завершення війни у громади постало питання відкриття свого навчального закладу. 1944 року школу відкрили по вул. Шевченка в будинку репресованих Вернерів.
Стара школа. Будинок Вернерів


Директоркою стала Марія Григорівна Усенко. З-поміж вчителів були Параска Нечипірівна Демченко. Ось вона на фото. Це 1946-1947 рік навчання.

А також вчителювала Ольга Павлівна Дідковська, яка згодом багато років працювала секретарем в раді.
Школа розросталася і класи розміщувалися в різних будинках навіть на житловому масиві, який мешканці називали Сахалін - тепер це частина міста Києва.

Збереглося фото школярів 1947 року, які ходили до "семирічки".

А так виглядало 1 вересня 1954 року в дитячому садочку.

1 вересня 1955 року свої двері школярам відкрила новозбудована школа імені Коцюбинського - нині ліцей.
Її почали будувати в 1950 році силами освітян, місцевих мешканців та підприємств. Але з огляду на те, що селище вже значно виросло, то навчалися діти в ній у три зміни. Остання - для трудової молоді, оскільки освіту надолужували у повоєнні роки.


Першим директором став Микола Миколайович Дерев'янко.

А ось документ датований 19 жовтня 1955 року, де йдеться про те, що Києво-Святошинський районний відділ народної освіти, який розташований у місті Києві, відрядив вчителя праці Антоненка на семінар.
У 50-70 роках в цій школі №6 вчителював науковець і видатний букварист Микола Вашуленко, який видав власний "Буквар".

Будівництво 18 школи розпочалося у 1982 році і за три роки 1 вересня діти пішли до школи і в цей навчальний заклад.

У селищі на базі 18 школи Володимир Колок створив жіночу футзальну команду "Біличанка". Це сталося 1993 року. Цього ж року у селищі новостворений клуб організував перший міжнародний турнір за участю 8 команд з Коцюбинського, Москви і Києва. З того часу ФК "Біличанка" неодноразово вигравав першість в Україні та займав призові місця на міжнародномі рівні.
У 2017 році тренер Володимир Колок, який піде у кандидати Ірпінської міської ради від "Нових облич" прийме запрошення Угорщини і зазначить:

Володимир Колок
тренер ФК "Біличанка"
"Ми не змогли побудувати спорткомплекс. Я особисто бачив мінімум три проекти спорткомплексів. З однією владою домовлено, зробили проекти, готові були будувать. Вибори – пішли люди. Поки ми знову знайдемо до них доступ, переконаємо, що це треба. Пройшли вибори – знов пішли люди. Ми навіть не в Ірпені проводимо ці матчі, а в Києві. З віком нема тої енергії воювати з вітряками на терені жіночого футзалу. Це пов'язано було і з тим що черговий раз кілька моїх гравців перейшли до клубу-конкурента. Деякі гравці закінчили виступи у зв'язку з сімейними обставинами або у зв'язку з станом здоровя і в такий момент і вирішив прийняти запрошення Угорщини".
Після від'їзду до Угорщини Колок залишився президентом клубу "Біличанка", але тренером стала Аліна Горобець, яка колись грала в цій команді й згодом грала за команду з футзалу в РФ. Вона у 2009 році стала кращою футзалісткою світу.
На своїй сторінці у Facebook Колок повідомив у липні 2020 року, що завершив працювати у іноземному клубі.

Окрім футболу, на базі 18 школи активно розвивається спортивне орієнтування. Тренують дітей Андрій Подгаєцький та Василь Березовський. Більше того, один з учнів Дмитро Куцан створив і коориднував змагання "Belichi Cup", які зокрема проходили в Біличанському лісі.

Що стосується садків, то в селищі в 70-х роках їх з'явилося два - один садок Меблевої фабрики "Білочка". Ось він на фото.
Також побудували садок "Теплозвукоізоляції" - "Світлячок".

Один з 4-х садочків на Пономарьова зруйнували під висотку для "Облжитлобуду". Садок закрили при Казимірові, а віддали під забудову при головуванні Василя Пікулика.

Юрист Володимир Гальчевський.
У новій висотці мало бути приміщення для садка на 1-му поверсі, а також забудовник мав дати селищу квартири. За Вадима Садовського, якого громада обрала головою після Пікулика, рада програла 5 квартир забудовнику. На той час ринкова вартість цих квартир складала близько 600 000$.

За головування селищної голови Ольги Матюшиної приміщення під садок повернули громаді у судовому засіданні. У суді громаду представляв юрист, нині покійний Володимир Гальчевський.
Громада отримала субвенцію на ремонт садка, але за самопроголошеного Сергія Даніша садок так і не відкрили.

За головування ексрегіонала Вадима Садовського частина приміщення дитячого садка "Білочка" віддали у 2013 році під приватизацію депутату Миколі Ільницькому, який був священиком УПЦ КП.
Голосували "за" ось такі депутати: Юлія Главацька, Бомба, Бєлов, Дзюба, Мамчич, Магей, Коваленко, Ковтач, Римаренко, Салівонов, Ясінєв, Ільницький, Черніков, Чорногор, Бігун. Вирішальним став голос Садовського.

Ільницький, який забрав приміщення, як виявилося, займався торгівлею гуманітарною допомогою (секонд-хендом). Також він проводив сектантські семінари, а церкву, яку мала б використовувати громада у приватному секторі за більш ніж 10 років так і не зміг добудувати.



Перший камінь заклали 1993 року. Богослужіння тоді проводилися або на вулиці, а взимку в Будинку культури. Тоді першим отцем був Ярослав Кислашко.

Значні кошти на будівництво храму дали родини Садовських та Безпальків. За Ільницького релігійна громада занепала.
Після того, як розпочалася російсько-українська війна депутат-отець прихистив переселенців, яких, як виявилося пізніше змушував жебракувати, і вимагав дати йому ще частину приміщення колишнього садка, де в одному з трьох крил будівлі був розташований стаціонар.
Із медициною ситуація аналогічна, як з освітою, після розвитку медицини громада почала втрачати свій потенціал саме в ХХІ ст.

Ось такий вигляд мала лікарня в селищі Коцюбинське. Фото датоване 1961 роком.


Людмила Демченко
старожилка
"У цій хаті були терапевтичні ліжка і згодом, коли головою став Іван Казиміров, то цей стаціонар переїхав в приміщення дитячого садка на Лісовій, який будувала колись Меблева фабрика і селищна рада відремонтувала. Сім'я лікарів Пруси, які мала цю хату і не мали дітей, заповідали цю хату під лікарню для громади. Згодом головою став Пікулик і він надумав тут збудувати висотку. Мешканці приватного сектору постановили, що крім дитячого садка чи лікарні тут нічого не має бути. Інтереси забудовників у протистоянні з громадою приходив відстояти "Пересвіт", який хотів у висотці на 1 поверсі зробити свій зал".
У 1982 році по вул. Будівельній 6/2 збудували двоповерхову поліклініку, оскільки селище розросталося і вже були багатоповерхові будинки.
На базі садка, який був побудований Меблевою фабрикою на вул. Меблевій розташували приміщення стаціонару. Цей стаціонар неодноразово намагався закрити Ірпінь, мотивуючи це тим, що у громади нема коштів його утримувати. У 2017 році закриття сатціонару не допустила обрана громадою селищна голова Ольга Матюшина і навіть винесла це питання на громадські обговорення.


Депутати з Ірпеня та депутати Коцюбинської селищної ради, які представляли "Нові обличчя" й частина самовисуванців, які разом з цією партією сформували депутатську більшість, блокували винесення питання в порядок денний.
Коли головою лікаркою стала Людмила Бідула (депутатка Ірпінської міської ради), вона публічно пообіцяла у 2018 році, що стаціонар не закриють, але слова не дотримала.

Він проіснував до 2019 року. Його закрили за ініціативи влади Ірпеня, яка із свого бюджету фінансувала медицину та освіту селища та за сприяння самопроголошеного селищного голови Сергія Даніша (партія "Нові обличчя"), якого громада не підтримала на виборах у 2015 році. У громаді на понад 20 000 населення залишилася одна амбулаторія. До лікарів напавляють у 2020 році в Ірпінь, а швидка возить з Коцюбинського через Київ, Ірпінь у Бучу.
Культура
У повоєнний час клуб селища був в барачному приміщенні ДОКу. Там демонстрували фільми та проводили вечорниці. Сучасний Будинок культури запрацював з 1957 року. Тут культурне життя було і в будні, і на вихідних. Вихідним днем став четвер.
Парк прикрашав гірляндами декоратор Владислав Журавель, 2017 рік
Тут була бібліотека для дорослих і дітей, читалися лекції, переглядалися фільми. Відзначалися урочисті події.
До Будинку культури переїхала після його відкриття і музична школа, перші класи якої з'явилися на базі звичайної школи у 1956 році.

Діти селища відроджували уркаїнські традиції й готували вертеп.

Ось так вигядали колядники у 1991 році. По суті українські традиції відроджувала громада до того, як проголосили незалежність.

Музичній школі загрожувало закриття через брак фінансування у 2012 році, коли селищним головою був представник "Партії регіонів" Вадим Садовський. Батьки дітей, які відвідували школу, зокрема Олена Сокотюк, встали на захист навчального заходу і їм вдалося домогтися приїзду уповноваженого з прав дитини Адміністрації Президента і школа продовжила функціонувати.

Музична школа тривалий час вимагає розширення і окремого приміщення, але фінансування з Ірпеня для музичної освіти виявляється недостатнім. Батьки своїми силами мають скидатися навіть на циклювання підлоги. Хоча директорка музичної школи Мая Неголюк в 2019 році брала участь у агітаційній кампанії на підтримку ексмера Ірпеня Володимира Карплюка і висловлювала сподівання на те, що в дітей таки з'явиться нове приміщення, цього не сталося.

У 2016 році вперше за багато років у Будинку культури за ініціативи селищної голови Ольги Матюшиної та волонтерів, зокрема Люмили Мирончук, запустили театральний сезон. Коцюбинець і режисер Олександр Жуковін разом з своїм творчим колективом на сцені зіграв п'єсу Миколи Ердмана "Самогубець".
З того часу в БК неодноразово відбувалися вистави і концерти.
Торгівля
У селищі не було у 30-х роках час ні школи, ні медичної служби. На заводі була крамниця, яку називали "крамниця Рейсіна". Так її називали на честь завідувача і продавця.

За більш серйозними закупами ходили до столичних крамниць та на так званий "євбаз" - єврейський базар, який був розташований на Галицькій площі (площа Перемоги).

Марія Бенда з онукою, діючою депутаткою Коцюбинської селищної ради 8 скликання Оленою Сокотюк
Згодом з'явилися дві крамниці в районі ДОКу. Одна з них була промислово-продуктова, а інша - хлібна.

На площі біля станції поставили два вагончики.

У першому працювала Колесник Катерина і торгувала продуктами. У овочевій крамниці, яка не опалювалася, постійно працювала Марія Бенда.

Марія Бенда переїхала в селище в 16 років з Житомирщини десь 1935 року. Донині в селищі зберігаються її терези.

Ольга Козир
старожилка
"Вставала мама рано, щоб попорати худобу і на 8 на роботу в магазин. Магазин був облаштований у залізничному вагоні, який був розташований приблизно на місці сучасного магазину "Танець вогню" по вулиці Вокзальна. Для терезів з гирями у вагончику зробили вікно. Вона ніколи не обважувала. Були постійно перевірки. Якщо хоч на копійку більше в касі знайшли б, то була біда. Краще було мати недостачу. А недостача була чимала. Привезуть картоплю з піском з поля. І пісок викидаєш і вже менша вага. Доводилося докладати свої кошти. Ззаду відкриті двері для товару, який стояв на вулиці, через це був сильний протяг постійно. У вагончику можна було купити все - сірники, всі овочі, оселедці, засолені огірки... Мама не йшла додому до останнього клієнта. Якщо привезли помідори з поля і черга була, то поки не обслужить останнього пукупця, не піде. Бувало, що і до 22 години торгувала. А вдома 3 дівчат малих, 2 свині, господарство. Найгірше було зимою. Одного разу мама мало не замерзла у холодному вагончику-магазині. Коли її тато знайшов, був мороз, вона сиділа на мішку, ніби спала. Він в кожуху її і приніс додому на руках непритомну. Відігріли. Я це пам'ятаю. І двері вагончика замерзали без опалення і він ходив їй допомагав закривати, як в неї сили не було"
Згодом у 1956-1957 роках почали розбудовувати нові крамниці на вулицях Червоноармійській та Жовтневій (зараз Щаслива та Бакала). Було кілька крамниць: промислових торварів, галантерея, культтовари. В останній був відділ для продажу книжок, фототоварів, радіо- та телетоварів. Продавчинею була Ніна Крамна.
Через рік у парку відкрилася крамничка "У Яна", де торгував Ян Алькснін. Наразі тут крамничка "Єва".

У 1981 році відкрилася крамниця на ДОЗі від воєнторгу. Тут продавали господарські товари, одяг, взуття, галантерею. Але з 1994 року магазин перепрофілювався на меблі.

У 1950-х роках був базар за залізничними крамницями. Стояли три довгі лави без накриття.

До 1960-х років базар побудували на чинній базарній площі. До Чорнобильської катастрофи торгівля йшла дуже жваво, але коли відновили торгівлю знову - базар був напівпорожній.

Ці ятки в 90-х роках знесли і наприкінці 1990-х років базарну площу взяла в оренду сім'я Панчуків, де і станом на 2020 рік кілька разів на тиждень проходить ярмарок.
Вздовж вул. Залізничної розмістилося чимало магазинів. Ці точки, як правило, отримали в оренду депутати, які в бюджет селища роками платять занижений земельний податок. У свою чергу вони здають ці торгові точки в суборенду за ринковою ціною.

На сесіях неодноразово виникали конфлікти за те, кому дістанеться та чи інша ділянка і хто торгуватиме. Зокрема такі конфлікти виникали між депутатом Коцюбинської селищної ради Олександром Хвостенком та членом виконкому, який в подальшому став депутатом Ірпінської міської ради, Богданом Слюсаренком.

Селищна рада була розташована по вул. Жовтневій (тепер Бакала) у німецькому будинку, половину якого займав медпункт. З 1957 року по 1996 рік селищна рада була у приміщенні, де згодом відкрили відділок поліції. У 1996 році Рада переїхала відремонтоване приміщення на Доківській, де раніше була перукарня та аптека.
Новітня історія
Голови селища Коцюбинське:
Микола Соболєв
40-ві
Василь Стельмах
Костянтин Жуковський
50-ті
Яків Чепік
60-ті
Іван Бакал
70-ті
Василь Дурасенко
70-80-ті
Микола Князев
80-ті
Михайло Наконечний
1991
Михайло Білоусов
1991-1995
Галина Легепчук
1995-1996
Іван Казиміров
з 1996
Василь Пікулик
з 2000
Вадим Садовський
з 2006
Ольга Матюшина
з 2015

Коли по Україні почали піднімати синьо-жовтні прапори над адмінбудівлями, у Коцюбинському державний символ підняв над радою Євген Гуля це сталося через кілька днів після того, як прапор підняли над Київрадою та Верховною Радою. У подальшому під час вяткування Дня прапора Гуля урочисто виносив той самий стяг на заходи. За незалежної України пам'ятник Леніну змінили на Україну молоду.

Людмила Демченко
старожилка
"Леніна вирішили зняти після здобуття незалежності на початку 1990-х. Тоді селищна влада фактично погодила знесення пам'ятника Леніну. Заступником селищного голови був Євген Гуля, і мешканець селища Андрій Гарник, який був "рухівцем", під'їхав вантажівкою і краном, які надали підприємства селища, накинув петлю на шию Леніна і його дуже легко зняли. Пам'ятник відвезли на територію "гранітки". Це зробили серед білого дня без будь-якого спротиву з боку населення".
Першим селищним головою у рік, коли Україна здобула незалежність був Михайло Наконечний.

Далі головував Олександр Білоусов (1991-1995), після нього рік на посаді була в.о. Голови Галина Легепчук, а з 1996 року раду очолив Іван Казиміров.

Саме 1996 року відбулося відкриття пам'ятника Михайлові Коцюбинському.




На 116 річницю селища Коцюбинське на запрошення громади прихав правнук письменника Михайла Коцюбинського АТО-вець Ігор Коцюбинський, який живе і працює в музеї, створеного на честь його прадіда на Чернігівщині. Селищній бібліотеці він передав книжки.
За головування Василя Пікулика в 2006 році ТОВ "Мастер-Енерго" селища рада передала як статутний фонд новоствореному ЗАТ "Коцюбинські тепломережі". Так котельні на Меблевій та Доківській протиравно перейшли з-під контролю місцевої влади під контроль приватного бізнесу.
У подальші роки, зокрема і за головування ексрегіонала Вадима Садовського Коцюбинська рада втратила контроль над тарифоутворенням. 2017-2018 роки громада мерзла, бо монополіст у змові з партійцями "Нових облич" намагався підняти громаду на холодний бунт супроти селищної голови Ольги Матюшиної (БПП), яка у своїй програмі обіцяла побороти монополіста. Громада виходила на котельні і боронила тепло в оселях.

У селище до громади в часи, коли спробували відключити газ при мінусовій температурі жодного разу не приїхав народний депутат Михайло Гаврилюк ("Народний фронт"). Натомість, коли вночі громада боронила котельню на Меблевій приїхала народна депутатка Ольга Червакова (фракція БПП).

У цьому ж році селищній голові Ользі Матюшиній разом із прокурором Оленою Синякевич вдалося рішенням Верховного Суду повернути громаді у власність котельні. Тієї ж осені працівниці селищної ради Дар'ї Александровій, яка займалася запуском опалювального сезону рівно 15 жовтня, коли запускали опалення, спалили дві машини.

Місцевий бізнес поступово почав витісняти старі об'єкти, які були в селищі. Так на місці криниці поблизу пам'ятника "України молодої" з'явилися борди члена виконкому Коцюбинської селищної ради і депутата Ірпінської ради Богдана Слюсаренка "Нові обличчя".

Ольга Козир
старожилка
"Я цю криницю пам'ятаю ще як ми були малі. Моя сестра в середині 1950-х вже мала задачу від батьків наносити відрами воду в бочку, поки ті на роботі. А при Казимірові, здається, як я пригадую, криниці заварювали. На Бакала, 54 смоловарка. І ці відходи потрапляли в землю. Вода забруднилася і криниці заварили, хоча ще не всім провели воду".
У 2019 році на цій же половині селища громада знову порушила тему забруднення води.

Юрій Устіновський
мешканець Меблевої
"Вода почала смердіти дуже сильно. Мала і має запах фекалій. Самопроголошена влада це приховувала. Ми з Матюшиною, Сокотюк, Куцан та іншими активістами пішли в ОДА і домоглися, щоб зробили аналізи води. Результати були прогнозовані - у воді виявили фекалії та ентерококи. Даніш не організував ані підвозу води вчасного, ані належного інформування населення. Експерти сказали, що забруднення води в водогоні - це екологічна катастрофа. І про неї мовчали".
В Київській облраді та в Київській ОДА тему забруднення води піднімали і два депутати облради - Ігор Домбровський ("Свобода") та Микола Ляшенко ("УКРОП").

Але попри те, що облрада відголосувала в 2019 році за виділення коштів і підключення водогону селища до мережі столиці, станом на 2020 рік ця ініціатива не була реалізована.
Дерибан Біличанського лісу
Депутати Коцюбинської ради під головуванням селищного голови регіонала Вадима Садовського вирішили роздерибанити столичний Біличанський ліс. У 2008 році вони роздали ділянки на себе, своїм родичам та підставним особам. Зокрема ділянку в лісі отримав і помічник регіонала Петра Мельника та фігурант журналіських розслідувань Сергій Даніш. Із повним списком - 501 особою - можна ознайомитися за посиланням.

Окрім того, сотні гектарів лісу пішли на міфічні кооперативи. Частина ділянко вже повернута державі у власність і вся земля, яку неправомірно роздали на кооперативи теж вже повернута силами прокуратури Київської області.

Єдина ділянка, яку встигли вирубати і забудувати - це ділянка поблизу вулиці Меблевої.

Це забудова Андрія Старовойта, який забезпечував охорону покійного екс-нардепа "регіонала" Петра Мельника. Незаконну забудову тітушка назвав "храмом миру".
Під час рубки дерев тітушки Старовойта погрожували пристрелити лісника та журналістів, які наближалися до паркану.

У 2009 році мешканці селища довідалися про те, що селищна рада роздали ділянки в лісі, і звернулися до журналістки СТБ Ірини Федорів, яка переїхала в селище і оселилася на вулиці Меблевій. Активісти вирішили балотуватися на виборах і деякі працівники СТБ, зокрема Наталія Соколенко, вирішили тоді їх підтримати й в якості експерименту піти в депутати.
З-поміж всіх кандидатів, які йшли як активісти самовисуванцями, перемогла лише журналістка Ірина Федорів.

Вони з Соколенко започаткували ініціативу "Не продаємося". До цієї ініціативи не доєднався жоден тогочасний депутат ради.

Мешканка приватного сектору Юлія Васіна, яка створила сайт громади, попросила Федорів як журналістку вести це медіа і інформувати громаду про те, які питання вирішуються на сесії і давати громаді інформацію про те, що відбувається в селищі. З того часу www.kotsubynske.com.ua виросло в медіа регіону, виходить самвидав коштом коцюбинців "Громада Коцюбинського" та про історію успіху сайту розповідали на 5-му Львівському медіафорумі.

Федорів разом з іншими активістами ініціювала збір підписів під зверненням до Президента, аби той підписав указ і ліс отримав найвищий природозахисний статус Нацпарку. У 2012 році журналістка отримала перші погрози і телеканал надав їй охорону. Колеги, зокрема Ольга Червакова, яка на той час була парламентською кореспонденткою телеканалу СТБ, вийшли пікетувати Адміністрацію Президента.
Після подій на Майдані та з початком військових дій, 1 травня 2014 року, після тиску активістів був таки підписаний президентський указ, який дав Біличанському лісу статус Нацпарку.
Окрім демонополізацїі ринку теплопостачання, ще одним пунктом програми, з яким Матюшина йшла на вибори як кандидатка БПП, був захист Біличанського лісу. Аби захистити зелені легені Києва і області й привернути увагу суспільства Ольга Матюшина подала проєкт на телеканал ICTV - програма "Нові лідери". Вона успішно пройшла детектор брехні, довела, що за нею не стоять забудовники, і дійшла до фіналу.
Після 5-го перевороту влади в реєстр вноситься депутат "Нових облич" Сергій Даніш, який підтримує довкола селища, де роздали ділянки в лісі створення "сірої зони".

Ольга Матюшина разом з Іриною Федорів, Олександрою Куцан та іншими активістами селища вимагають у Міністерства екології, аби вони проконтролювали роботу підрядника й винесли в натуру меду Біличанського лісу.Міністерство пікетують щодня серією одиночних пікетів.
Детальніше про боротьбу за збереження Біличанського лісу можна прочитати у розслідуванні журналістів.

"Громада Коцюбинського" закликає односельців надсилати нам свої спогади та світлини, які можуть мати історичну цінність і доповнити історію Коцюбинського. Свої світлини та спогади можна надсилати на адресу pigmaliones@gmail.com або постити у Facebook спільноті "Громада Коцюбинського". Збережемо історію нашого селища разом.

Проєкт до 120 селища Коцюбинське створено "Громадою Коцюбинського" на основі інформації, яка викладена у працях Н. Демченко та А. Зборовського, а також на основі відкритих джерел та спогадів старожилів.

Made on
Tilda